у серпні я писала наукову на тему гніту кримських татар. спойлер: це не тільки про депортацію у 1944-му. все почалось більше, ніж на півтори сотні років раніше.
і чомусь, от прям з першого речення, з мене лилось дуже багато сліз. я думала, що вони ніколи не закінчаться.
пішла пропрацьовувати це, бо тупо не могла второпати, звідки ж це.
у багатьох були бабусі і село. мої бабусі жили в Києві. я досі до села ставлюсь лише з цікавістю та захватом глядача, так по-справжньому в ньому і не побувавши. я тіпа оця дуже далека від природи urban girl, яка не може собі уявити більше, ніж місяць без асфальту. Зате у мене був Крим. У мене були гори, з яких видно море (!) і море, з якого видно гори (!).
у мене були друзі з завжди загорілими обличчями, мій дядько, двоюрідна сестра і племінниця. вони досі живуть у С*****ополі і ненавидять росію, але так і не змогли виїхати. ми говоримо по скайпу раз на декілька років і це завжди дуже боляче. у мене з’явився племінник. я його так ніколи і не бачила.
на моїй зв'язці ключів висить металевий календарик з Ялти, який показує дати до 2064-го року. коли я купувала його в 2013-му під Ласточкою, я думала, що сфоткаюсь з ним десь через рік, бо ми ж точно приїдемо. не приїхали.
я досі зберігаю локації, на яких обов'язково зніму кіно. хоча вони й на анексованій території.
я досі зберігаю локації, на яких обов'язково зніму кіно. хоча вони й на території, що кордонить з Кримом. тепер і ці території теж окуповані.
я досі пам'ятаю стежки до моїх улюблених місцин, і я вам обов'язково проведу екскурсію, коли ми разом туди поїдемо.
кожного разу, коли я їм дині, я згадую, як ми зупинялись по дорозі в Саки, десь на Херсонщині. І посеред степу ми купляли ті соковиті дині та кавуни і вгризались в них, щасливі та задоволені.
коли у подорожах мені доводиться ночувати у моторошних мотелях, я згадую, як на під'їзді до Криму ми вирішили заночувати у одному з таких, тому що… не пам'ятаю… може, тато втомився і ми вирішили зупинитись до ранку? і у нас у двох номерах повибивали вікна і намагались обікрасти прямо поки ми спали. кожного разу, коли мене обіймають огрядні люди, я згадую, як ховала мене моя хрещена за собою і який первинний страх ми з нею відчували тоді, у … (не пам’ятаю назву міста).
кожного разу, коли я відчуваю запах сосни, я знаю, що зараз ми візьмемо Лорда (мого прекрасного великого песа), і побіжимо у ліс, а потім будемо весь день повзати тими лісами.
я була мала і батьки майже ніколи не брали мене на KaZantip (і яким же недоречним стало це "z" тепер), тому я залишалась з друзяками і гуляла досхочу, поки не втомимось і не позасинаємо у будиночку на дереві (скільки у Феодосії було будиночків на деревах!). але пізніше вони почали і мене брати з собою і це було шось. пізніше я ще ганяла на вьєтнамський казантип, але це вже не те. і рашнів забагато.
а ще я досі не їм желе. бо одного разу, у Судаку я, плаваючи, проковтнула медузу. малесеньку слимацьку медузу. і тепер будь-яке желе нагадує мені про це.
а ви знаєте про магічні білі світи на пляжах Азії та Африки? у нас теж таке є. це коли небо стає абсолютно білим, море стає абсолютно білим, і пісок стає абсолютно білим. і ти в матриці. через багато років я знайшла таку місцину на неокупованій території (одеський Лиман). але там тепер теж років 10 непридатно для перебування. і в Залізному Порту таке. теж окуповано.
коли я бачу надувні штуки, я згадую татів будівельний фен, з яким він завжди латав надувні матраци, надувні замки, надувні крісла, надувні підноси під напої і надувні човни. у нашій сім'ї я головний динозавр. а батько, який проживає сьомий десяток, мені щодня скидує новини зі світу AI. а тоді він весь час мав якісь навороченні штуки для будь-якого левелу екстремальності відпочинку.
я верещу від тарганів, але не боюсь жодного рівню висоти, швидкості чи крутіння. бо півострів навчив мене бути навіжненою. ми з татом засмучені (devastated), що мій перший стрибок з парашутом не пройшов у Криму. Це просто відвал як красиво, тато там першу двадцятку стрибав.
мій перший поцілунок, до речі, теж відбувся у Криму.
коли мені було 10, в Алупці, я втекла від бабусі на декілька годин. ну, вона так думає і досі злиться, бо я її дуже налякала. а насправді, ми з подружками знайшли приховану [бухту? печеру?] і там нам було дуже весело.
моє перше арт-фото теж було зроблене в Криму. це аеропорт (Заводське напевно?). мала відкрила для себе негатив на 1.3 мегапікселях. за збігом це моя на сьогодні остання світлина з півострова.
останні роки вільного Криму я вже не фоткалась, бо почалась моя бунтарська юність і уникнення будь-яких фотографуваннь.
я писала цю наукову і не могла зрозуміти, звідки сльози. поки не відчула велитенську рану у формі Криму в своєму серці.
коли я бачу, що на мапах apple music, мтс, олімпійських ігор, якихось підручників, французького телеканалу тощо, немає Криму, я знаю, де він є. отут 🫀, шарите?
я ніколи не зможу зрозуміти людей зі сходу, що втратили домівки. я не в змозі усвідомити біль жителів Півдня України, що втратили можливість повернутись додому.
але у мене не існує жодного родича в расії з 2014го року, бо вони вирішили, що Крим їх. у мене забрали safe place, в якому завжди було круто і де у мене завжди були друзі, на відміну від Києва. я усього лиш півроку тому відкрила у собі цю кримообразну прірву, яка змушує ридати лише від згадки. і мене вже нудить.
я ніколи не збагну, який біль відчувають українці, що втратили дім та/або близьких від російських рук.
я ніколи не збагну, що досі робить єрмак у кріслі.
але я лише тепер знаю, що таке переживати хоча б якийсь відсоток втрати дому.
але тепер я відрила в собі цю бездомну спостошенність, малесеньку, підприховану…і мене криє жах, від усвідомлення того, що хтось чує ці пустоти значно гучніше.
