Літо. Що воно для мене? У всякого віку літо своє.
Дитинство зі своєю безтурботністю й безшабашністю.
Моє дитяче літо — це повільне пробудження під спів безлічі птахів від ласкавого дотику теплого сонячного зайчика або від докучливої мухи, яка все ніяк не відчепиться. Це обов’язкова хатня допомога. Пригадується сезон чорної смородини. У нас було багато кущів цієї ягоди. У період збору була рознарядка: повне відро смородини в день. Ох і тяжко давалось мені те відро 🤣. Літо — це час на пасіці в діда, десь у полях. Це запах трав і квітів упереміш із медом і вощиною. Це сухе запилене повітря розпеченого Донецького степу. І звісно, книги. Багато книг. Художню літературу на літо ніхто не скасовував. Як і радість від занурення в прохолодні води ставка чи ріки. Море, навіть Азовське, було розкішшю.
Юність з надіями та вірою в майбутнє.
У юності літо — це хмільний запах лип, що гостро відчувався пізно ввечері. Хоча... Можливо то був хміль першої закоханості? І все той самий ставок. Але вже удвох. Від того серце билося швидше, а відчуття насолоди від водної прохолоди ставало ще сильнішим. Це побачення до світанку та вивчені напам’ять трелі соловейків. Вже без ранніх пташок. Зранку відновлювалися сили для майбутнього нічного рандеву.
Зрілість з упевненістю та принципами.
У наш час зануритись у літо можна в будь-який момент, незалежно від пори року. Чудово, звісно! Але то все не те, штучне. Цінніше спостерігати за тим, як літо поступово вступає у свої права. Мінливе буяння барв квітів та аромати в повітрі немов підказують: «Зачекай ще трішки». І від цього очікування ще солодше та не таке нудне. Це прекрасний вік, коли можна все! (Цей секрет мені розкрила подруга) 😉
Прийдешній схил життя. Не знаю, яким він буде...
Мені здається, що в цьому віці байдуже: зима чи літо, осінь чи весна. Дні млосно-довгі й одноманітні. Змінюється хіба що одяг залежно від сезону. Але все в руках людини. Лише їй під силу розфарбувати сірі будні яскравими кольорами веселки. І перетворити похмуре, нудне й безрадісне життя на свято на схилі літ.
Вибір, як і вихід, є завжди! І він залишається за нами...
1997 рік. Мені 17 років. Звичний світ руйнується. Хаос і занепад в усіх сферах. Безгрішшя всуміш із голодом... Але я повна надій і віри в майбутнє.
Мама крутиться, як білка в колесі, щоб якось прогодувати себе й свою вічно голодну юну доньку. Й ось чудо! Мама, яка торгівлі боялася, як вогню, примудрилась продати мішок муки, який дали на заводі замість зарплати. Тепер ми багачі й можемо шиканути!
У моєму місті був дуже популярний торт «Шахтарський». Завжди виникали труднощі з його покупкою. Він був моїм улюбленим. Це такий симбіоз Київського торта, але без масла, та тістечка Безе. Зі смаженим арахісом всередині. А вгорі — картинка шахтної стволової вежі з какао.
Ох, яке ж це було блаженство смакувати білосніжну хрустку білкову масу. Водночас шукати язиком горішки, щоби встигнути поєднати обидва смаки в роті перед тим, як це змішане асорті вирушить стравоходом далі.
Зазвичай швидко справлялася з тортом, адже завжди була страшенною ласункою. Наостанок лишалось зібрати до крихти залишки безе в коробці. Такий собі апофеоз із присмаком гіркоти.
Треба цінувати кожну мить і радіти дрібницям. Життя таке швидкоплинне
Це був останній раз, як я їла «Шахтарський» торт.
Чому я згадала саме цей десерт? Напевно, тому що це було приблизно, як бенкет серед чуми. Зазвичай такі моменти радості сприймаємо гостріше й цінуємо сильніше. До чого я це все? Просто треба цінувати кожну мить і радіти дрібницям. Життя таке швидкоплинне...
Цей текст став своєрідною терапією через біль і сльози. Я відпустила цей момент зі свого життя. Камінь скинула. Тепер можна широко вдихнути й жити не побоюючись завтрашнього дня 🌞🌈
