Коли я думаю про Маріуполь, перед очима не руїни. Не попіл, не розбиті вікна й тиша, яка лякає. Перед очима — місто, яке жило. Моє місто. Школа з жовтим фасадом, у якій я провчилася 11 років. Двір, де ми ганяли мʼяча до самого вечора. Пляж, де ми з батьками смажили кукурудзу й сміялися так, що аж живіт болів. Закати — яскраві, палаючі, ніби небо хотіло сказати щось дуже важливе. Друзі, з якими ми їли піцу прямо в машині, слухали музику на повну і грали в приставку до ночі.

‍

Маріуполь — це не просто точка на мапі. Це частина мене. Це я — в усіх своїх перших: перше кохання, перша образа, перше «я вже доросла».

‍

І хоч я зараз далеко, він завжди зі мною. У мені звучить його мова, в мені світиться його сонце, в мені живе надія, що одного дня… ми повернемось. І я знову побачу море. І піду тією самою дорогою до школи. І знову буду вдома. Бо Маріуполь — це дім. Назавжди.